Це одна з найбільших загадок історії Європи: як слов’яни — народ, про який століттями писали небагато і який залишив мало матеріальних слідів, — змогли всього за кілька поколінь докорінно змінити карту континенту? Найновіші генетичні дослідження міжнародної групи науковців проливають світло на це питання. Результати аналізу понад 550 стародавніх геномів засвідчили масштаби та динаміку міграцій, які у VI–VIII століттях назавжди змінили генетичний і культурний ландшафт Центральної та Східної Європи. Про це пишуть видання Nature і Genome Biology, посилаючись на роботу дослідників Інституту антропології еволюції Макса Планка в Лейпцигу.
Слов’янські переселення від VI століття нашої ери радикально перетворили населення Центрально-Східної Європи. Нові ДНК-дослідження показали, що понад 80% мешканців цих регіонів походили від переселенців зі сходу, що фактично означало масову заміну населення. На відміну від інших племен, міграції слов’ян охоплювали не лише воїнів, а цілі родини, а їхній успіх пояснюється гнучкістю та здатністю інтегруватися з місцевими громадами.
Процеси заселення відрізнялися залежно від регіону: на Балканах формувалася змішана генетична спадщина, тоді як у Східній Німеччині та Польщі відбулася майже повна заміна місцевого населення.
Від VI століття слов’янські групи почали з’являтися в візантійських і західноєвропейських джерелах, заселяючи простори від Балтійського моря до Балкан та від Лаби до Волги. Проте, на відміну від готів, лангобардів чи гунів, історія слов’ян залишалася малозрозумілою: вони не залишили великих архітектурних пам’яток, їхні поховання були здебільшого кремаційними, а кераміка — простою. Писемні джерела з’являються лише через кілька століть після початку експансії. Тепер же, завдяки аналізу ДНК, вчені вперше отримали можливість відтворити справжній перебіг цих подій.
Дослідження поховань у Східній Німеччині, Польщі, Україні та на північних Балканах показало: у VI–VIII століттях понад 80% предків місцевих мешканців мали східноєвропейське походження. Це була не повільна асиміляція, а справжня демографічна революція.
Важливо, що в міграціях не було переваги чоловіків чи жінок — отже, йшлося не про завойовників, а про переміщення цілих спільнот. У Східній Німеччині переселенці формували великі роди, тоді як у попередню епоху міграцій переважали дрібніші та різнорідні сімейні групи.
На Балканах процеси були іншими: слов’яни змішувалися з місцевим населенням, створюючи багатокультурні громади, що й нині відображається в генетиці регіону. В Німеччині після падіння Тюрінзького королівства до 85% предків місцевих мешканців походили від новоприбулих. Ця спадщина збереглася, зокрема, серед лужицьких сербів — слов’янської меншини, яка понад тисячу років береже власну культуру та мову.
У Польщі нові дані спростували теорії про безперервність заселення. ДНК-аналіз VI–VII століть показав, що попереднє населення, значною мірою пов’язане зі Скандинавією та Північною Європою, майже зникло, поступившись місцем переселенцям зі сходу. Саме вони стали предками сучасних поляків, українців і білорусів. Це підтвердили й поховання у Гродку — одні з найдавніших слов’янських в Польщі.
На Балканах, зокрема в Хорватії, картина виявилася складнішою: мігранти зі сходу становили важливий, але не домінуючий компонент населення. Вже в найдавніших слов’янських похованнях на місці Велім трапляються і переселенці, і люди місцевого походження.
Дослідження з Південних Морав у Чехії підтвердили ті самі висновки: у VII–VIII століттях населення змінювалося, а нові громади були генетично близькими до жителів сучасної України. Саме тут постало перше слов’янське державне утворення — Великоморавське князівство, відоме діяльністю Кирила і Мефодія та створенням староцерковнослов’янської писемності.
Причини успіху слов’ян, які не будували імперій і не здійснювали гучних завоювань, науковці вбачають у їхній соціальній гнучкості. Суспільства слов’ян були егалітарними, опертими на великі родини та співпрацю. Це допомагало пережити крах імперій і кліматичні зміни, водночас дозволяючи інтегруватися з місцевими культурами.
«Поширення слов’ян було останнім демографічним процесом такого масштабу, який фундаментально змінив як генетичну, так і мовну карту Європи», — наголошує професор Йоганнес Краузе з Інституту Макса Планка.
«Експансія слов’ян не була рухом єдиної групи, а радше мозаїкою різних громад, що адаптувалися по-різному. Це доводить, що ніколи не існувало єдиної слов’янської ідентичності — їх було багато», — додає співавторка дослідження, Зузана Гофманова з Інституту Макса Планка та Університету Масарика в Брно.
